Стіві Вандер — рецензія: виконав свій найвеликий альбом цілком — і зніс дах у всіх
Utilita Arena, Бірмінгем

Перший вечір туру Вандера, присвяченого 50-річчю Songs in the Key of Life, його найвідомішого альбому, призводить до відкритих ротів — щедрі композиції несуть послання, які й досі актуальні.

Сидячи серед ряду клавішних інструментів, Стіві Вандер звертається до публіки на першому концерті туру на честь 50-річчя Songs in the Key of Life. Він каже, що давно мріяв виконати альбом повністю: проблема полягала в тому, що для цього потрібно було багато людей. Насправді він вже здійснив цю мрію в північноамериканських аренах десять років тому, у 2014–2015 роках; нинішні шоу ювілейного туру беруть звідти натхнення — зокрема, Superstition додають у фіналі — але, тим не менш, його зауваження про необхідну кількість музикантів слушне.

На сцені справді багато виконавців: три перкусіоністи, струнний секстет, п’ять духових, шість бек-вокалістів, два гітаристи, три клавішники, включно з самим Вандером, який по черзі грає на бенді синтезаторів — як вінтажних, так і сучасних — роялі, вертикальному «tack» піаніно та, у виконанні Ngiculela/Es Una Historia/I Am Singing, на дивному струнному інструменті харпеджі, якого ще не було у момент виходу попереднього альбому Вандера, не кажучи вже про час створення Songs in the Key of Life. Харпеджі чи ні, це все одно значно скромніше порівняно зі студійними сесіями альбому. Хоча його створив чоловік, який міг майже все зробити сам, у записі брали участь 108 музикантів: в кредитах зазначено вісім осіб за хендкляпи.

Розкішність альбому багато про що говорить — і про комерційні очікування, і про мистецький виклик підсумувати те, чого Вандер нещодавно досяг. Перш ніж почати роботу над ним, він серйозно погрожував завершити музичну кар’єру, потім передумав і підписав у 1975 році найбільший на той час контракт на запис, який сьогодні еквівалентний приблизно 230 мільйонам доларів. І за лічені два роки випустив Music of My Mind, Talking Book, Innervisions і Fulfillingness’ First Finale — блискучий показ таланту настільки вражаючий, що коли Пол Саймон отримав Греммі за альбом року 1976, у своїй промові подякував Вандеру за те, що той нічого не випустив у попередньому році і дав іншим шанс.

Дивовижне у святковому виконанні Songs in the Key of Life не те, що воно нагадує, наскільки видатним був і залишається альбом — враховуючи, що від Майкла Джексона до Елтона Джона й Джорджа Майкла багато хто називав його найкращим альбомом усіх часів, це й так відомо — а те, що живе виконання його прикрашає. І не лише через розширені аранжування, якими приємно насолоджуватися: питання, чи покращує Village Ghetto Land живий струнний квартет у порівнянні з нашарованими синтезаторами Вандера, дискусійне, адже студійна версія й так неймовірна. Сутність у тому, що це наполегливо живе виконання, а не бездоганне відтворення.

Вандер фальшивить у сольній партії губної гармоніки в Easy Goin’ Evening (My Mama’s Call) і наполягає, щоб гурт перезапустив Isn’t She Lovely, незадоволений початковою версією («Стоп!» — кричить він. «Подавайте на мене в суд!»). Він також витягує пісні в довжину за бажанням, група втягується в потужний фанк All Day Sucker і Black Man, і додає до вже багатого треклісту альбому нові фрагменти. Перша частина тепер містить ще один інструментал та складний джаз-ф’южн Contusion. За потреби це можна назвати джемом з участю аудиторії у грі «клич-відповідь», але таке визначення недооцінює його драматичну, симфонічну душу.

Попри незаперечну репутацію, виконання Songs in the Key of Life наживо пов’язане з певним ризиком, особливо коли грати його більш-менш у порядку та включно з чотирма треками з EP A Something’s Extra, що додавався до оригінального релізу. Ризик у тому, що альбом починається відносно стримано: Love’s In Need of Love Today, Have a Talk With God і Village Ghetto Land — неймовірні пісні за будь-якими мірками, але вони приглушені, похмурі, часто відчайдушні за тоном, відображають людину, настільки розчаровану Америкою середини 70-х, що вона серйозно розглядала можливість переїзду до Гани й присвятити себе благодійності — не такий вже й блискучий початок для арени. Втім, у вечір концерту це не має значення: можливо, тому що публіка вже знала, чого чекати, а можливо, тому що слова, що описують США, гостро відчуваючу брак емпатії, заглиблену в жахливу нерівність і керовану людьми, чиє нібито християнське відданість жодним чином не відповідала їхнім діям, могли б бути написані й у 2026 році.

Глядачі сприймають це екстатично, хоча не так шалено, як у випадку з постійно приносять радість Sir Duke і I Wish. Справді, значну частину шоу ви сидите з відкритим ротом: навіть враховуючи репутацію, Songs in the Key of Life досі може знести з ніг завдяки приголомшливому рівню якості протягом усього альбому — тут навіть другорядні треки стали б хітами для будь-кого іншого: Saturn, Knocks Me Off My Feet, Joy Inside My Tears. Коли глибока душа останньої нарешті вщухає, з глибини арени підноситься щирий голос. «Це», — чутно як від здивування, — «було справді добре».